Украинцы меня поймут)) Я большая Цоеманка!
ПЕЧАЛЬ
Там стоит, свет горит, из окна видна даль,
Так откуда взялась Печаль?
И, вроде, жив и здоров, и, вроде,
жить - не тужить,
Так откуда взялась Печаль?
Віктор Цой
Я народилася в пострадянському світі, але так і не застала Тебе. Ти пішов, залишивши цей світ, наче знаючи, що чекає Радянську Імперію. Ти пішов, не дочекавшись часу, коли Мистецтво стане продаватися за гроші.
Кажуть, пішов вчасно. Я теж думаю, що Ти не витримав би цієї ганьби під назвою «шоу-біз», Ти просто «не вписався» б у те, що зараз називається «культура», «мистецтво»…
Ти і ще кілька таких же захоплених, закоханих у життя людей, співали «в нашем смехе и в наших слезах, и в пульсации вен – перемен! Мы ждем перемен!» не за гроші, а за сльози в очах і підняті догори руки. Що ж, маємо зміни. Але як добре, що Ти їх не застав! Твоя щира і безкорисна душа не витримала масової попсової культури, і хто знає, зміг би Ти протистояти і не зламатися?
Тоді, у твій час, Мистецтво творилося у підвалах, у дворах, у напівтемних кочегарках… Але вони знаходило свого цінителя. І байдуже було, скільки коштував одяг на виконавцях, і з якої країни гітара. Тоді не було важливо, модні Твої пісні чи ні. Ти робив те, що мав робити. За що тебе і досі пам’ятають і люблять.
Хочеться думати, що ще залишилися на естраді (не дуже підходяще слова, правда?) справжні митці, схожі на тебе… Так, лише схожі, бо, на мою думку, ніхто не зможе дорівнятися до тебе, ніхто не зможе розповісти про сокровенне і наболіле настільки простими, але дивовижно місткими словами.
Так, як це робив Ти.
Іноді я жалкую, що не народилася років так на десять раніше. Бо тоді нікому не було відоме огидне слово «попса», яка зараз нас оточує.
Наша перша зустріч відбулася давно і раптово. Тоді мені було десять і я, перебравши касети, натрапила на твій останній альбом під назвою «Черный». Твій останній альбом, який група «Кіно» скомпонувала вже без тебе...
Я слухала твої пісні і плакала. Плакала, бо навіть своїм дитячим розумом усвідомлювала, про що ти співаєш – про те, що люди стають цинічними, злими, корисливими… Вивчила весь альбом напам’ять.
Пройшло шість років, а я й досі слухаю твої альбоми. Бо знаю – це те, справжнє, нетлінне. Тепер вони записані на інших носіях. Їх переспівують, роблять ремікси… Але я принципово не слухаю, щоб не травмувати себе. Бо краще Цоя співає лише сам Цой. Ніхто не донесе до людей те, що Ти хотів донести, краще за тебе. І я вважаю, що на пісні Цоя не можна робити ремікси.
Як добре, що ти не став модним героєм сучасності. Впевнена в одному: ти став народним героєм. Народним, бо підлітки й досі співають твою «Группу крови» під гітару. Народним, бо люди багатьох поколінь, абсолютно не знайомі, збираються на твій день народження й на день твоєї смерті біля стіни Цоя на Арбаті, біля твоєї могили і співають. Може, не так, як це робив Ти, але теж проникливо зі сльозами на очах.
Колись я говорила зі своїм знайомим про улюблену музику. Сказала, що слухаю Цоя. Він, трохи помовчавши, сказав: «Зрозуміло, але я думаю, що тобі варто послухати музику, яка є більш актуальною…»
Актуальною? Та що ти розумієш під словом «актуально»? Пустоголових ляльок Барбі, які співають: «А что я такого сказала? А что? Я тебя разыграла!», чи, може, геніальних Green Grey: «Лето, баю-бай, лето, засыпай, мазафака…», або ще якість «творіння» масової культури, яку хочуть чути 46 мільйонів?
Я тоді ледве стрималася, щоб не накинутися на нього, захищаючи Твою честь. А тоді подумала: воно того не варте. Головне те, що ти завжди живий у серцях людей, які тебе люблять.
Нарешті, останнє. Ти прожив коротке, але яскраве і гідне життя.
Мені більше нічого сказати. На душі лише печаль. Печаль за тим, що Ти пішов.
Але Ти назавжди в наших серцях...